Остап Лалюк: Тема війни у fiction і non-fiction літературі

Після 2014 року в українській літературі з’являються твори, присвячені тематиці російсько-української війни. У цьому есеї буде розглянуто fiction і non-fiction літературу про активну фазу війни на Донбасі. Після 24 лютого 2022 року у зв’язку з повномасштабним вторгненням Росії до України, безперечно, з’являться нові твори на тематику війни, що затьмарять попередні масштабністю описуваних подій. Але я не вважаю, що література про перипетії 2014–2015 років утратила будь-яке значення: її актуальність тепер полягає не в показі війни Росії проти України загалом, а в демонстрації першого активного етапу, що мав власні особливості, початок, перебіг і наслідки.

Non-fiction літературу про війну представлено творами, в основі яких події, що їх міг переживати сам автор, і творами, де описано події, в яких автор не брав безпосередньої участі, але опрацював тему за документальними джерелами, бесідами з учасниками тощо. До першого типу можна віднести такі відомі твори, як «Точка нуль» Артема Чеха, «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської, «Життя P. S.» Валерії Бурлакової, «Пехота» (рос.) (три частини) Мартіна Бреста1, «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва, «Грязь [*khaki]» (рос.) Сергія Сергєєвича (Saigon) та інші. До другого типу належать такі твори, як «2014» Владислава Івченка, «Укри» Богдана Жолдака, «Іловайськ» Євгена Положія2 та ін. До жанру fiction із літератури про війну слід віднести твори «Інтернат» Сергія Жадана, «Позивний “Бандерас”» Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова, «Сірі бджоли» Андрія Куркова.

Тематику війни і в жанрі fiction, і в non-fiction, представлено двома основними лініями: розповіді про життя солдатів на фронті й історії цивільного населення, на житті якого залишили сильний відбиток воєнні дії. Життю солдатів присвячено, до прикладу, твір жанру non-fiction А. Чеха «Точка нуль». Мета, яку поставив автор, характерна для багатьох (хоч і не для всіх) творів цього жанру в межах теми: опис власного воєнного досвіду, а саме головно побуту солдатів3, їхніх буднів. Такі твори, як «Точка нуль», стають своєрідними довідниками зі солдатського життя на Сході: читач дізнається про жаргон військових, їхнє базове озброєння, життєдіяльність, проходження служби, проблеми, які їх хвилюють, і особливості взаємодії. Фронтові реалії зображено реалістично, відбувається свідома дегероїзація українських солдатів4. Вони постають не як умотивовані ідеологічні машини, а як звичайні люди5, для котрих війна є нецікавою та непотрібною6, серед котрих панують зневіра й невизначеність, нерозуміння війни та її мети7, є проблеми з мотивацією8 через «вивітрений» патріотизм9 і надто довгу тривалість конфлікту10 тощо. Панування таких принципів написання творів про солдатське життя я пов’язую з трьома причинами: бажанням авторів розповісти «все, як є», без прикрас; утрата значення самого поняття «герой» у сучасних реаліях; засилля певної втоми та високого рівня насиченості української літератури героїзованими військовими (головно маю на увазі історичну проза про діячів і події XX століття). Non-fiction твори про військових читати цікаво, ефект цих творів полягає в тому, що вони викликають у читача радше не захоплення вчинками солдатів, а відразу до війни, навіть до такої «кволої» та позиційної, якою вона була раніше на Донбасі.

Необхідно зазначити, що «непатріотичні» твори з дегероїзованими персонажами, як можна впевнитися на прикладі твору «Точка нуль», описують час, коли відсутні активні дії на фронті. Героїзація персонажів без шкоди для реалістичності відбувається у творах, де описано активні бої. Прикладом такого типу книг є твір жанру non-fiction «Іловайськ» Є. Положія, де описано події «іловайського котла». Автор ставить за мету описати те, що йому розповіли бійці, котрі вижили11, і тому там немає спеціальної героїзації, – проте для українського читача наші солдати у боях «автоматично» стають героями12. При цьому в книзі описано всі негативні, трагічні події без будь-якого відбілювання.

У межах військової тематики жанри fiction і non-fiction схожі між собою, проте для першого також характерні історії про цивільних на тлі війни. Істотно твори жанру fiction відрізняються за принципами написання: їм, на відміну від non-fiction, притаманні ідеологічне навантаження, моралізаторство, прагнення навчити чи захопити чимось читача. Розгляньмо, до прикладу, твір «Інтернат» С. Жадана. Паша, головний персонаж, учитель української мови, мешканець Донбасу, на початку твору постає за характером слабким і нерішучим13, поступливим14, боязким15, сентиментальним16, безвідповідальним17 тощо і таким, що не має жодної політичної позиції на тлі російсько-української війни18. Через різні випробування на шляху головного героя його характер загартовується, він стає дедалі відповідальнішим; життєві обставини підштовхують його зайняти проукраїнську позицію у війні на Донбасі19. Як бачимо, Жадан зображає у творі більше, ніж просто обставини життя мирних мешканців прифронтової зони: одне з головних завдань полягає в донесенні до читача певної моралі, яка пов’язана з важливістю мати і сміливо виявляти виразну громадянську позицію, особливо в умовах війни.

Також є твори, які романтизують українських військових. До такого типу належить «Позивний “Бандерас”». Авторів хоч і надихали реальні події (основа – щоденник одного нацгвардійця та розповіді бійців АТО20), проте загалом твір є вигаданим бойовиком із романтичною сюжетною лінією, прагнучи розповісти читачеві захопливу історію українського контррозвідника, котрий повинен знешкодити російського диверсанта.

Незважаючи на те, що часто твори жанру fiction мають повчальний чи ідеологічний характеру, є книги, де домінує опис дійсності. Приклад – «Сірі бджоли» А. Куркова. Автор ставив собі за мету зрозуміти психологічний стан людей «сірої зони» і написав історію про них21.

Отже, тематику війни представлено у творах і fiction, і non-fiction. Головними темами є життя солдатів і цивільних на тлі війни. Для fiction характерна більша частка книг, присвячених мирному населенню і труднощам війни, від яких воно потерпає. Для книг жанру non-fiction властивий потяг до опису реальності й до деідеологізації, а для fiction – навпаки, героїзація персонажів, повчальний зміст тощо. Проте слід пам’ятати, що в обох жанрах знайдемо багато творів, які частково чи й повністю не відповідають цим «правилам».



(1) Книга «Пехота» є зібранням текстів різних жанрів, деякі з яких належать до жанру fiction.

(2) Книгу «Іловайськ» засновано на реальних подіях, але там діють також і вигадані персонажі, котрі мають реальних прототипів.

(3) Як сказано в самому творі «Точка нуль»: для солдатів «найбільш принципові речі – побут і безпека» (Чех А. Точка нуль : збірка есеїв. Харків: Віват, 2018, с. 81).

(4) Артем Чех: «Ця книжка не про війну». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litakcent.com/2017/09/07/artem-cheh-tsya-knizhka-ne-pro-viynu/ (07.09.2017).

(5) Можливо, найвлучніше у творі це описано так: «Ми бачимо цю війну такою, яка вона є. І себе бачимо такими, якими ми є. Проспиртовані, обвітрені, обпечені, згрубілі, переважно збайдужілі, із хворими очима, запаленими яснами, прокурені, повільні в рухах і різкі в поглядах. Маячня і колотнеча» (там само, с. 148).

(6) Там само, с. 44–45.

(7) Там само, с. 98–100.

(8) Там само, с. 150.

(9) Там само, с. 148.

(10) «[…] ми ж вірили, що це ваше АТО завершиться за два тижні» (там само, с. 147).

(11) Автор книги «Іловайськ» Євген Положій: «Про цю трагедію необхідно було написати зараз». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=7WAbBsHBQC0 (02.09.2015).

(12) Свідченням цього можуть бути онлайн-відгуки читачів на книгу «Іловайськ»: Книга «Іловайськ». Розповіді про справжніх людей. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.yakaboo.ua/ua/ilovajs-k-rozpovidi-pro-spravzhnih-ljudej.html.

(13) «Давай, вали звідси, говорить Паша сам до себе й рішуче йде до дверей. Перед дверима завмирає. Чує, як тілом, від легень, прокочується слабкість і нерішучість» (Жадан С. Інтернат. Чернівці: Меридіан Черновіц, 2017, с. 77).

(14) Там само, с. 73.

(15) Там само, с. 54–55.

(16) Там само, с. 61–62.

(17) «І ось він (Паша. – О. Л.) стоїть, як батюшка, до якого залишились питання після проповіді, й думає: це ж відповідальність, це ж яка відповідальність – вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку. Паша до такого не звик. Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. А коли сестри не було, то й відповідати за щось особливої потреби не виникало. А тут раптом ціла купа жінок, дітей та інвалідів, яких треба кудись вести» (там само, с. 95).

(18) «Малий усе допитувався в Паші, за кого він, що робитиме, у кого стрілятиме. Паша, як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого. На це малий, цілком несподівано, видав щось на зразок того, що знати його не хоче, і що йому соромно, і що його рідний дядя – просто рідкісний мудак» (там само, с. 124).

(19) Одна з найемоційніших сцен книги – коли Ніна, одна з героїнь твору, дорікає Паші та фізрукові Валєрі за відсутність політичної позиції: «– А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б? – Ну, – невпевнено говорить Паша. – А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється вона. – Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого. – Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене? – Я не знаю, хто стріляє. – Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук. – Не знаю, – так само сухо відказує фізрук. – А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні? – Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук. – Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен? – З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра. – Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик» (там само, с. 159–160).

(20) Заза Буадзе: «Зараз народжується нове українське кіно, і для нього вкрай важливі нові обличчя, нова кров». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://detector.media/production/article/127514/2017-07-01-zaza-buadze-zaraz-narodzhuietsya-nove-ukrainske-kino-i-dlya-nogo-vkray-vazhlyvi-novi-oblychchya-nova-krov/ (01.07.2017).

(21) Андрій Курков розповідає про роман «Сірі бджоли». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=9n6oMyInK_s (28.05.2020).