Як стверджує автор роману «Помирана» Тарас Антипович, критики побачили в його творі антиутопію1, що є одним із жанрів фантастики. Проте не все з написаного в цьому романі є авторською вигадкою. Які в «Помирані» є елементи фантастичного, а які – реального, спробую висвітлити у цьому есеї.
Найпомітнішим елементом реалізму у творі я бачу алюзії на Донбас. Звідси виростають усі інші елементи. Цю алюзію побачило багато критиків, зокрема Тетяна Трофименко, яка стверджує, що «голос Донбасу»2 в міркуваннях героїв важко не помітити, і Ростислав Семків, який вказує на те, що роман «можна читати як політичну алегорію»3. Сам Т. Антипович каже, що певна «публіцистична підкладка» у роману є, проте це не робить його твором про наш побут і взаємини. «Це своєрідна реальність, яка виростає з таких явищ, як дегенеративні республіки на Донбасі, чи Північна Корея, чи сучасна Росія»4. Хай там як, а зупинюся все ж на «дегенеративних республіках».
Що об’єднує героїв «Помирани» та мешканців ОРДЛО (тут і далі: не всіх, лише прихильників «русского міра»)? Специфічність їхнього мислення. Олег Шинкаренко слушно зазначив, що ідеології «русского міра» у коритян не простежуємо5, проте між їхніми поглядами і поглядами цілком реального суспільства багато подібного. Наприклад, у «Помирані» неодноразово згадують про війну, яка нібито відбувалася колись давно між коритянами та Іншими. Кожен мешканець Корита свято переконаний, що цей конфлікт дійсно був у їхній історії. І нікого зовсім не бентежить той факт, що версій щодо перебігу та наслідків цієї війни є декілька, і кожна відрізняється від іншої.
«Війна була, бо Корито у нас забрать хотіли. Мій батя воював, я знаю, шо до чого! – стверджувала стара Тузиха. – Так шо ж це ми будем торгувать з Отими?! Наші з Ними бились за автономіку і війну виграли, а ми…»
«Та не виграли наші, а програли в нерівному бою, ти, ханаврук. Того ж і Колючкою нас обнесли», – заперечував Кабигроб.
«Та Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить… Мій дядько ту Колючку і ставив», – твердила Кет.
Ці три персонажі висловлюють три різні погляди щодо війни. Якою вона була насправді – ніхто не знає, адже ніхто її не застав. Якщо взагалі відбувалась, а не була плодом уяви, бо, за версією Інших, яку виголосив Нельсон, «не було тут ніякої війни, таке — потасовка». Проте для коритян це міфічне протистояння було єдиним елементом їхньої історії, єдиною подією, що заслуговувала на місце в колективній пам’яті. Війна стала не причиною ненависті до Іншого, а виправданням.
Для донбасівців війна теж болюче питання, щоправда, вони є її безпосередніми свідками, на відміну від коритян. Незважаючи на це, знання про війну і тих, і інших доволі обмежені. Обидві групи плекають свої переконання, які не мають підстав, ігноруючи правду, на боці якої факти.
Не менше за війну коритяни хапалися за свою «автономіку» – ще одну «героїню» їхньої колективної пам’яті. Вони нібито боролися за неї, молилися за неї («Нінель моя щедра… Автономіку сохрани і помнож!»), збиралися її розширювати («Скоро їй [автономіці] тісно буде на світі. Кордони тре’ буде розширять»). От тільки що воно – та автономіка, і яка з неї користь? Ніхто з мешканців цього і сам, мабуть, до кінця не розумів. Хай там як, а Корито, навколо якого вся ця автономіка виникла, «весь світ годує», – так само, як Донбас «годував цілу Україну». Ні коритяни, ні мешканці окупованих територій ніби й не помічають – або просто не визнають, – якою деструктивною є ізоляція, творцями якої вони самі й стали.
Останньою схожістю є ставлення до Іншого. І мешканці ОРДЛО, і коритяни Його ненавидять. Перші вважали Іншими всіх, окрім росіян-«рятівників», другі – взагалі всіх, хто жив за межами їхньої уявної Колючки. Цікавим є те, що і ставлення Іншого до обох груп є схожим. Український народ не вбачав у донбасівцях ворогів, українські солдати прицільно їх не знищували, не «бомбили впродовж 8 років», а намагалися допомогти і врятувати від справжнього ворога. Так само й Інші у «Помирані»: вони доправляли провізію, вели спостереження за коритянами, приймали у себе вихідців із Корита, якщо такі з’являлись. От тільки тієї допомоги ніхто не приймав, її не помічали, продовжуючи потопати у власній ненависті. У випадку коритян це почуття так загострилось і поширилося, що його об’єктом, урешті-решт, стали вони самі. Донбасівці, на щастя, до канібалізму поки що не докотилися, проте ніхто не знає, яким може бути результат перебування в «русском мірє» ще впродовж кількох років.
Тож деякі аспекти мислення коритян, зокрема ті, що стосуються війни, «автономіки» та Іншого, я не можу віднести до фантастики: надто вони схожі на «голос» цілком реального суспільства.
Щодо елементів суто фантастичного у «Помирані» – це тісний взаємозв’язок людського організму з механічними частинами, якими доктор Фрезе за потреби протезував коритян. Це наявність шестерні в голові у Гектора, дреди з титанової стружки у Божени, рідкокристалічний дисплей у грудях Дани тощо. «Реальна» людина ледве чи могла би жити з такими технологічними пристосуваннями замість частин тіла, а надто вмонтованими в той спосіб, який застосовував лікар. До слова, така взаємодія людини і технологій – характерна риса кіберпанку, що теж є піджанром фантастики. Щоправда, кіберпанк – це про низький рівень життя і високі технології, а у творі Т. Антиповича останні замінено мотлохом, який знаходять мешканці Корита. Тож, як слушно зазначив О. Шинкаренко, «“Помирана” – це радше “антикіберпанк”»6.
Якщо говорити про переконливість зображеного в романі Т. Антиповича, то вважаю, що у співвідношенні елементів фантастичного та реального переважає останнє. «Помирана» дала поштовх замислитися, серед усього, про те, як негативно впливає ізольованість на людський розум. При тому ізольованість не вимушена, а добровільна, така, що викликана «гнітом власного маразму»7, в якому живуть герої Т. Антиповича. Єдине, що залишається, – це вірити, що роман не виявиться пророчим, як «1984» Джорджа Орвелла, і що для мешканців ОРДЛО кінцівка буде не такою трагічною, як для громадян Корита.
(1) Лебідь Р. Тарас Антипович: в житті мої герої не читають книжок. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/features-42230785
(2) «ЛітАкцент року – 2016»: відгуки журі. Номінація «Проза». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litakcent.com/2017/01/24/litakcent-roku-2016-vidhuky-zhuri-nominacija-proza/
(3). Там само.
(4). Шандро В. Варварство і руйнування міфів: Тарас Антипович презентує роман «Помирана». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/hromadskahvylya/varvarstvo-i-ruynuvannya-mifiv-taras-antypovych-prezentuye-roman-pomyrana
(5). Шинкаренко О. Хроніка поступового вимирання. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litakcent.com/2016/10/26/hronika-postupovoho-vymyrannja/
(6). Шинкаренко О. Хроніка поступового вимирання…
(7). Лебідь Р. Тарас Антипович: в житті мої герої не читають книжок…